Євген Чикаленко та Школа лірників.
Що їх об`єднує?
Ми розповімо вам біографію Євгена Харлампійовича Чикаленка та історію існування школи лірників. Ми роскажемо вам що спільного між українським діячем та школою для кобзарів.
1
Біографія Євгена Харлампійовича Чикаленко
Історія має свій матеріальний бік, свою матерію, свою матеріальну тканину. Ткач, що був ніби ціле життя за лаштунками, в тіні, безіменно, без претензії на місце в Історії – це був Євген Чикаленко. Історик Дмитро Дорошенко наприкінці 1924 р. написав Чикаленку: «Ви стільки зробили добра для української справи, що, на мою думку, кожен чесний українець — Ваш неоплатний боржник і, роблячи Вам якусь послугу, — тільки виконує свій обов'язок…»
Євген Харлампійович Чикаленко народився 9( 21) грудня 1861 року в селі Перешори на Херсонщині (нині Куяльницька сільська рада Подільського району Одеської області) у заможній освіченій родині – його батьки мали великий маєток, батько працював секретарем повітового суду. Дитинство провів у Перешорах серед простих українських селян, в атмосфері живих народних традицій.

У 1875-1881 — навчався в Єлисаветградській школі. Сидів за однією партою з Панасом Тобілевичем (Саксаганським), знав його братів — Миколу Садовського та Івана Карпенка-Карого. Вчився в одному класі з Олександром Тарковським — батьком поета Арсенія Тарковського і дідом кінорежисера Андрія Тарковського. Вищу освіту отримав у Харківському університеті. Під час навчання був активним учасником студентської спілки і драгоманівського гуртка, за що в 1884 році був відправлений в Перешори під нагляд поліції. Після п`ятирічного нагляду залишився жити в сімейному маєтку.

Повітового пафосу чи губернського форсу він не виявляв, а тримався, як свідомий українець: говорив з усіма відкрито українською мовою. Невдовзі перешорські селяни, а за ними й місцеві панки перестали спілкуватися російською мовою , як це було поширено в селах півдня України… Коли хтось із чиновників кепкував із перешорян, що вони, мовляв, балакають «мужицьким», «хахлацьким» язиком, ті відповідали: «А от наш пан не то, що ви, а на всю губу пан, вміє говорити на всяких язиках, а з своїми дітьми і зо всіма нами говорить по-нашому та ще по-стародавньому». Євген Харлампійович писав: «Я ніколи не робив ніяких уваг щодо мови, не силував нікого, а досягав того своїм прикладом, сам додержуючись чистоти мови.» Балачки балачками, та про народну освіту слід не тільки мріяти чи базікати. Знаючи, якою солоною є праця неписьменного хлібороба, Чикаленко узяв і подарував селянам шмат землі і…хату для школи. Більше того, українолюб домігся того, що змосковщений панотець, який керував церковно-приходською школою і не визнавав потреби в українській мові, почав організовувати читання українських книжок та був присутнім на вечірках, де співали народні пісні..

Це був патріот, справжній академік хліборобської справи. Дивні для посушливих країв аграрні експерименти із «чорним паром» власник маєтку в Перешорах не полишав і завжди домагався високих врожаїв, разів в 10 більше...Був випадок, коли у велику посуху 1892 року скрізь на Херсонщині земля посохла і порепалась, а хліб і трави геть згинули. Тільки у Перешорах народ не влаштовував хресні ходи та молебні в полі, щоб Бог дав дощ. Адже на ланах Чикаленка по методу «черного пару» земля зберігла вологу з весни, що справило враження на всіх. Нагромаджений за пять років досвід аграрія у Херсонській губернії зокрема та для цілого півдня Росії взагалі- виявився безцінним. Так в Одесі у 1897 р., а пізніше – у Санкт- Петербурзі(1910- 1912) у пяти книжках загальним накладом півмільйона примірників були надруковані «Розмови про сільське хазяйство», що стали популярною енциклопедією.
Зароблені кошти Євген Харлампійович жертвує на розвиток української культури. Багатьом українським письменникам надавав матеріальну допомогу для видання їх творів. Фінансував відділ белетристики в журналі «Київська старовина» ( саме з його статті, надрукованої в цьому журналі, ми дізнаємось про єдину на Півдні України школу лірників, яка функціонувала в селі Коси). Меценат української культури був засновником першої бібліотеки для селян у рідному селі Перешори, придбавши для неї багато книг. У Львові організував фонд допомоги українським письменникам та фінансував будівництво «Академічного будинку». Великий вплив благодійник мав і на Володимира Вінниченка: саме він розгледів першим письменницький талант Вінниченка.

Чикаленко постійно записував в Перешорах народні пісні, щоб в 1904 році збірка «300 кращих українських пісень» побачила світ. Вкладав він гроші і в конкурс на кращу історію України, запрошував Іллю Репіна взятися за українські сюжети…

У 1929 р. в Чехословаччині зупинилося серце будителя української нації…

В 20-30 рр. 19ст. на кошти родини Чикаленка всім селом будувалася церква Св.Миколая із цегли, виготовленої з місцевого матеріалу. Церкву закрили 1962 року, а зруйнували в 1985 році. На сьогоднішній день в турі «Повернення із забуття» ви маєте можливість доторкнутися до залишок церкви та зробити фантастичну фотосессію на заході сонця.

Тішуся тим, що український рух приймає такі широкі розміри і що в ньому єсть і моя крапля праці
—Євген Харлампійович Чикаленко, визначний громадський діяч
Фінансував відділ белетристики в журналі «Київська старовина» ( саме з його статті, надрукованої в цьому журналі, ми дізнаємось про єдину на Півдні України школу лірників, яка функціонувала в селі Коси).

2
Історія існування школи лірників
Село Коси нашої громади на початку 19 ст. славилося музичною школою, де не тільки навчали заробляти на хліб людей з обмеженим зором, а й майструвати справжні музичні інструменти. Майстри музичного цеху, співці української історії … бідні, але талановиті… Ось, як про це писав відомий історик, письменник та журналіст Богдан Сушинський : «Наша громадська думка звикла до того, що центри лірництва віддавна формувалися на Черкащині, Київщині. Полтавщині, Запоріжжі… Але - щоб на Одещині, в одному з віддалених сіл…». Автор назвав своє дослідження «Коси- столиця лірників» і зауважив, що цьому селу ще тільки належить офіційно посісти відведене йому місце в історії українського музично-пісенного мистецтва. Чому?
Кожен, хто хоча б поверхово знайомився з долею українського народу, його музичною культурою та козацьким фольклором, знає, що значна частина всієї давньої духовної спадщини була врятована у вирі грабіжницьких ординських навал та майже безперервних воєн і повстань тільки завдяки тому, що багатьма поколіннями кобзарів, лірників та бандуристів, яких у народі узагальнено називали «лірниками», з уст в уста передавалися народні думи, історичні пісні, так звані «невольничі плачі», що давно виокремлені літературознавцями в самостійний жанр; та всілякого роду фольклорні оповідки. Тобто саме ті твори, в яких було творчо закодовано безцінні знання про ті чи інші історичні події, народних героїв та козацьку звитягу; про побутові традиції, характер і психологію українців, їх невмирущі фольклорні набутки. Досить сказати, що перші писемні згадки про появу народних дум датуються дослідниками кінцем ХVI ст., а в 1819 році, незважаючи на всі імперсько-цензурні заборони, світові явився перший друкований збірник українських дум…

Справою честі для Куяльницької громади стало вшанування своїх предків-митців зі школи лірників: на стіні косівської школи в 2012 році було встановлено меморіальну дошку, у 2020 році розроблений туристичний маршрут «Шлях лірників», у 2021 з'явилася паркова скульптура. На території села Коси все частіше звучать невибагливі мелодії старовинних інструментів та лунають голоси сучасних лірників та кобзарів. Жодна історична реконструкція, відтворена працівниками культури, не відбувається без старого лірника та його хлопчика-поводиря, які уособлюють в своїх образах символ музичної історії нашого краю. І коли у метушливому сьогоденні раптом оживає шматочок часу, відрізок епохи ... ось вже радість!
«Квіти – мають очі! Вони повертаються до сонця!»- В цих словах скритий великий зміст! Ми всі повертаємся до сонця, до цілого культурного пласту своєї історії, щоб бути кращими і сильнішими.
Головний герой з фільму «Поводир»
В Будинку культури планується відкриття музейної кімнати українського лірництва, «в якій туристи, що неминуче потягнуться до Косів, як до столиці лірників», побачать справжню колісну ліру та колекцію її деталей від сучасного майстра - лірника Вадима Парція, збірки українських дум та історичних пісень, дослідження музикознавців, фотографії і малюнки, що відтворюють буття славетних кобзарів. Навіки ввійшли в історію нашого народу імена таких славетних кобзарів, як Остап Вересай, Євдоким Мокровоз, Василь Мороз, Гнат Гончаренко. Громада робить все можливе щоб наші діти знали свою історію, традиції, щоб слава про край як пісенну музичну столицю повернулася до наших сіл.

3
Що ж об`єднує мецената української культури із школою лірників?
Кожна громада пишається своєю історією і людьми, які зробили неоціненний внесок у розвиток країни, культури та збереженню її спадщини. Чим може похизуватися наша громада так, щоб на всю країну?! В першу чергу - своїм відомим земляком-меценатом Євгеном Чикаленко, а в другу - тим, що в селі Коси Куяльницької громади існувала єдина на півдні України школа лірників.

В 1896 році з'явилася у щомісячному історичному журналі «Кіевская старина», №1-3 публікація «Лірник Василь Мороз». Вона цікава тим, що лірник Василь Мороз якраз і був одним із найздібніших випускників Косівської школи. Подаючи фрагменти записаної з його вуст «Думи про панщину», автор публікації Євген Чикаленко водночас оприлюднив фрагмент розповіді лірника про свій життєвий шлях та про устрій школи. Відтак, ця розповідь набуває для нас із вами неоціненного значення, оскільки наразі залишається єдиним писемним свідченням очевидця тих подій, випускника школи, людини, завдяки якій, ми, власне, й дізналися ім'я організатора і провідного викладача косівської школи – Мефодія Колісниченка.

«У Мефодія, - мовиться далі в публікації, – на той час було близько тридцяти учнів різного віку. У дворі була влаштована велика хата-казарма, в котрій розташовувалися учні та вчителі, а власник школи Мефодій з родиною жив поруч, але в окремій хаті. Старші, вже вивчені Мефодієм, учні ставали вчителями новачків, і на двох вчителів приходилося по п'ять учнів, причому вчителі навчали по черзі: тиждень вони займалися з учнями, а тиждень ходили сусідніми селами та містечками на заробітки. Учнів, зазвичай, віддавали Мефодієві на шість років, але «болвануваті», тобто нездібні, навчалися довше, а «хитренькі» (здібніші) виучувалися швидше, і до завершення терміну залишалися вчителями та робітниками у Мефодія. Втім, ці, останні, могли ставати самостійними лірниками. Після смерті Мефодія, ще до визволення селян (тобто до 1861 року – Б.С.) школа перестала існувати, і тепер Василь (1896 рік) не знає, чи діє ще десь подібна школа».

З оповіді лірника видно, що школа жила за певними правилами… тут існували цех-майстри, вчителі та учні, термін навчання та взаємини, які регламентувалися спеціальним зібранням правил – «каноном». Кожному лірникові, який пройшов шкільний вишкіл, надавалася певна територія «для промислу», на яку інші зазіхати не мали права. Тож випускники косівської школи лірників мандрували мальовничим півднем України. З різних джерел відомо, що ініціатором і цех-майстером цієї школи був лірник і педагог Мефодій Колісниченко, який орієнтовно в 1860 році вже помер, і після цього школа як така перестала існувати, інша річ, що окремі випускники і педагоги її ще певний час продовжували у приватному порядку навчати молодих кобзарів. Тобто насправді школа існувала вже в першій половині XIX ст.

З інших джерел відомо, що на той час в Україні діяли так звані «півчі братства», які, за прикладом ремісничих цехів, об'єднували професійних кобзарів та лірників. Вони мали свій статут, свої прапори та каси взаємодопомоги; свої секретні музичні сигнали, і навіть свою професійну таємну мову, яку називали «лебійською». Щоб підвищити рівень підготовки молодих лірників, іспити в школах разом із майстром-учителем іноді приймали ще три майстри. І все було б гаразд, але в другій половині XIX століття російський уряд видає закон, у відповідності з яким виступи кобзарів заборонялися, оскільки кобзарі та лірники прирівнювалися до мандрівних безхатченків.

"КИЕВСКАЯ СТАРИНА" – перший в Україні багатопрофільний історичний журнал. Виходив у Києві з 1882 до 1906, 1907 друкувався українською мовою під назвою "Україна". За тематичним і хронологічним діапазонами охоплення історичної проблематики не мав і не має аналогів у фаховій періодиці. Видавався на кошти від пожертвувань громадівців та меценатів. Одним з меценатів був Євген Чикаленко, який зібрав біля 300 народних пісень, підтримував українське лірництво і широко популяризував творчість народних співців. Журнал відіграв велику роль у розвитку української культури в умовах Російської імперії. З ним співпрацювали видатні історики, письменники, етнографи — Тарас Шевченко, Володимир Антонович, Дмитро Багалій, Микола Костомаров, Орест Левицький, Олександра Єфименко та інші.

Всім, хто цікавиться історичними документами, пропонуємо познайомитись з інтерв'ю нашого відомого земляка-мецената Євгена Чикаленка з лірником Василем Морозом, випускником Косівської школи лірників, розміщене в журналі "Кіевская старина" за 1896 рік.


Автор статті Альбіна Алєксєєва
За мотивами пулікацій Публічної бібліотеки ім.Є. Чикаленка "Краєзнавчий гід"
© 2021 All Rights Reserved
Facebook | land@scape.eu