«Перешори — найглибша кишеня України»

Євген Чикаленко повернувся на батьківщину
Це була ще одна пропозиція проголосувати за проєкт «Наша громада». Проєкт, що підірвав мій мозок, такого я не могла сподіватися ніколи. «Погодьтеся, адже далеко не всі можуть похвалитися тим, що вони земляки Євгена Чикаленка», — завершувала проморолик Куяльницької ОТГ чарівна ведуча.
Вперше в історії країни громада подає на конкурс не проєкт фестивалю вареників-борщу-сала-дерунів, не козацьких звитяг чи визвольних змагань. Вперше представлено громадський проєкт на повернення із забуття імені Великого Українця, свого земляка, чиє ім'я несправедливо загублене в історичній пам'яті.

Подільськ.Бібліотека
Хто шукає, той знаходить. Так багато разів і років я чула, що у Чикаленкових Перешорах нічого не збереглося. Це ж в телефонній розмові підтвердили і в Куяльницькій ОТГ. «Приїжджайте до нас на відкриття погруддя». Одне іншому не заважає. Ми домовилися, що я приїду за найпершої нагоди.

Місцями неймовірної краси рухалося наше авто. Краєвиди нагадували передгір'я Карпат, навігатор демонстрував — Одеська область. Насправді ж, історичне Поділля — з глибокими балками, розлогим степом, пологими пагорбами. Хати, криті очеретом, — реальність степового постмодерну. Край, який не знає туристів, та з першого погляду закохує в себе вибагливу мандрівницю.

Від Балти до Подільська, вчорашнього Котовська, якому декомунізатори не повернули історичної назви — Бірзула. Територіально-адміністративні квести навчитися розгадувати: саме в Подільську знаходиться адміністрація Куяльницької ОТГ, до складу якої нині входять Мардарівка і Перешори. Подільськ — симпатичне доглянуте містечко. Ми прямуємо до бібліотеки, на стінах якої до сліз зворушлива вивіска «Публічна бібліотека ім. Євгена Чикаленка». Перша в Україні. Вперше в нашій незалежній українській дійсності ім'я видатного громадського діяча, націєтворця, агронома з'явилося у назві державної інституції. З'явилося з ініціативи самих працівників бібліотеки. Тепла зустріч. Щире знайомство і спілкування. Колектив буквально живе проєктом «Євген Чикаленко: повернення із забуття». Стрілка імпровізованого бібліотечного годинника, що рухається по колу світлин з Чикаленківського життя, нагадує: 160-річний день від дня його народження наближається. На книжкових полицях повна добірка «Спогадів» і «Щоденників» Євгена Харлампійовича, листування з однодумцями — відомими громадськими діячами доби. Банерна виставка про життєвий шлях земляка, тематична виставка «Євген Чикаленко й Іван Франко
».

РУЇНИ МАЮТЬ ГОЛОС
У супроводі Світлани Миколаївни Дюгаєвої і Наталії Володимирівни ми їдемо до Перешор. Жінки турбуються, що без них ми там нічого не знайдемо, адже колись велике село на сьогодні практично безлюдне.

Уявляю, як описав би Перешори майстер пейзажу Нечуй-Левицький! Дорога котиться з пагорба, щоб знову піднятися на пагорб. Крізь густий терен видніються на узвишші руїни церкви.

Руїни мають голос. Потужні, недозавалені комуністами стіни Миколаївської церкви, з випаленими сонцем ликами святих, зберегли чудову акустику. Перевірено мандрівниками, що на Покрову завітали до Перешор. Храм, фундований у тому числі й на кошти родини Чикаленків і у якому дід Іван служив старостою, про що інформує табличка з QR-кодом, встановлена відділом культури Куяльницької ОТГ.

Для сільської парафіяльної школи Євген Харлампійович віддав землю з будівлею, довго зважуючи перед тим, чи земську, чи таки парафіяльну школу краще мати в селі, щоб слово українське не витіснялося казенними вимогами. Садиба Чикаленків знаходилася неподалік церкви. Старожили, що нині мешкають у Мардарівці, ще пам'ятають будинок, у якому розмістилася школа. Та, на жаль, до наших днів будівля не збереглася. І лише криниця та груша, про яку згадує у спогадах старший син Левко, нагадують нам про колишніх власників. Та ще могили на місцевому кладовищі. Від перших представників роду, що по зруйнуванню Січі осіли на нових землях, — дід, баба, батько, донька-первісток Євгена Харлампійовича поховані у Перешорах. Тут у 1999 році було перепоховано прах Левка, перевезений із Америки. На батьківщині заповідав розсіяти свій прах Євген Харлампійович. Але це — обов'язкове завдання на найближче майбутнє.


«А ти, Марку, грай!» — повторював недаремно Чикаленко
ПЕРШЕ В УКРАЇНІ ПОГРУДДЯ ЄВГЕНОВІ ЧИКАЛЕНКУ
Нині завдяки керівникам і працівникам Куяльницької ОТГ і Мардарівського старостинського округу ми маємо перше в Україні погруддя Євгенові Чикаленку. Проєкт, що подавався на конкурс «Наша громада», пройшов до фіналу, проте не переміг. Не доросла нація до своїх справді Великих. Честь і шана землякам Євгена Харлампійовича, що не склали рук, не стали скаржитися і шукати винних. Це так по-чикаленківськи. «А ти, Марку, грай!», — як любив повторювати Харлампійович і з останніх жил тягнув «Раду».

Перша громада в державі, що продемонструвала всім любов до України до глибини власної кишені.

3 груддя 2021 року відбулося урочисте повернення Євгена Чикаленка на батьківщину. Погруддя встановлено перед Будинком культури с. Мардарівка. Його автор — скульптор Віталій Рожик. На постаменті — колоски пшениці, золота медаль — одна з нагород за легендарні «Розмови про сельське хазяйство» і успіхи у сільському господарстві, найвідоміший вислів про любов до України. «Будитель української нації» — меценат, аграрій, публіцист, громадський діяч», — тильний напис. Лаконічно й глибоко. Душевне і домашнє свято, продумане до дрібниць, зворушливе до сліз, де «Ще не вмерли України ні слава, ні воля» звучали особливо щемно. Найбільша історична подія року, яка залишилася поза увагою національних ЗМІ, сотень журналістів, тисяч громадських діячів і активістів. Подія, значення якої можна було б порівняти хіба з відкриттям 1903 року погруддя Івану Котляревському. Та, на жаль...

НЕТИПОВИЙ «ПАН»
Стара фотографія зафіскувала нам обличчя 70 учасників першого національного свята, що з'їхалися до Полтави засвідчити свою відданість українській ідеї. Серед них і Євген Чикаленко — Великий Українець, до нині не оцінений і не пошанований українцями. Це його коштом виходила щоденна україномовна газета «Рада», встановлювалися «гранти» українським театралам і письменникам, видано «Історію України» Миколи Аркаса, оголошувалися конкурси на кращі літературні твори, сільські читальні одержували книжки, селяни — аграрний бестселер «Розмови про сельске хазяйство», ми з вами — одкровення щодо періоду становлення української нації у «Спогадах» і «Щоденниках».

За переліком чеснот Євгена Чикаленка-мецената, громадського діяча, аграрія, публіциста — щира, щедра, як херсонські степи, людина, до якої горнулися, у кому знаходили підтримку і розуміння. До Кошарбаду, як люблячи називав Чикаленко Перешори, кликано усіх, кому боліло українство. Відпочити, від'їстися, наговоритися, побути в тиші. Родина Комарових, Олександр Кониський і Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Андрій Ніковський залишили згадки про свої перешорські гостини і будні власника.

За чималими господарськими клопотами (лише овець було до 2 тисяч голів, щодня доїлося 30 корів, понад сотню сірої худоби, а ще виноград, і основне — хліб) знаходився час і увага для сродних за духом гостей.

На батьківщині землевласника родина жила достойно, проте не розкошуючи. Нетиповий «пан» вставав найраніше, спати йшов найпізніше. Знав кожну вівцю, чому дивувалися усі чабани. Спілкувався з селянами і тривалий час особисто був за управляючого. Землі примножувалися, щоб з часом — продатися. Заради «Ради».

Перешори — найглибша кишеня України, з якої фінансувалася перша тогочасна українська соцмережа — єдина щоденна україномовна газета. Мало хто розумів і розуміє справжню ціну видання газети, адже серед спільників української ідеї одиниці землевласників підставляли плече підтримки Євгену Чикаленку. «Рада» видавалася доти, доки продавався перешорський хліб, а як не ставало хліба — придбана Євгеном Харлампійовичем земля. Не міг дозволити собі одного — продати найдорожче, ту землю, що отримав від діда-батька у спадщину. Землю, що пуповиною єднала його з Перешорами, глибину любові до якої з особливою ніжністю він виливає у листах до «степовика» Володимира Винниченка.

У безлюдних Перешорах мені не бракує музею. Тут є значно більше — унікальна можливість відчути усіма чуттями красу і силу херсонського (одеського) степу, з'єднатися мислено з людиною, чиє достойне життя, віддане Україні, закінчилося у чеських Подєбрадах. «Про маєтки свої (щиро кажу) й забув; часом ваблять мене (смішно сказать!) коники-цвіркуни, які літом, ночами задають свої розкішні концерти в селі на Херсонщині! Коли одного разу я почув їх в полі коло Рабенштейну, то мене обхопила така туга за нашим (не моїм!), а за нашим Херсонським степом, що я того вимовити Вам не можу. Я не знаю, чи траплялося Вам чути отих коників-цвіркунів, а я ліпшої музики на своїм віку не чув; тут вони співають якось грубо, наче цикади, а наші ніжно, ніжно... Ех, не чувати мені вже їх! От тільки за ними я сумую і більше ні за чим». (З листа Є.Чикаленка до В.Винниченка 17.01.1924).


Без грантів, державної підтримки, спонсорів і меценатів ім'я Євгена Чикаленка об'єднало нас, небайдужих, тих, хто усвідомлює необхідність повернення імені Великого Українця.

Відбулося дві всеукраїнські наукові конференції, присвячені ювілярові у Каразінському університеті Харкова (дякую Наталії Аксьоновій) й Інституті джерелознавства АН (дякую Інна Старовойтенко — головному досліднику спадщини Євгена Чикаленка), що охопили широку географію учасників з України й Чехії.

Південний відділ Українського Інституту національної пам'яті (Сергій Гуцалюк, Юрій Онищенко, Володимир Півторак) зняв фільм про Євгена Чикаленка, який вийде на ютюб-каналі 21 грудня.

«Журфікси у Чикаленка» — онлайн-лекції, кошти за які спрямовуються на перевидання легендарних «Розмов про сельське хазяйство» (ТК «Київські фрески», Анжела Савченко і видавець Олександр Савчук).

Подільська публічна бібліотека отримала ім'я Євгена Чикаленка.

Лубенський краєзнавчий музей впродовж року на своїй сторінці у соцмережах публікує дописи з газети «Рада» про Лубенщину.

Краєзнавчий музей Кропивницького 9 грудня відкрив тематичну виставку до ювілею Євгена Харлампійовича.

Віктор Козоріз, харківський журналіст, презентує власну книгу про Чикаленків і Кононівку.

Безумовно, найбільше досягнення — відкриття погруддя на малій батьківщині Великого Українця. Доземний уклін усім причетним — голові Куяльницької ОТГ Сергієві Миколайовичу Паламарчуку, заступнику голови Куяльницької ОТГ із гуманітарних питань Тетяні Володимирівні Кунаренко, начальнику відділу розвитку культури та туризму Ользі Михайлівні Шапран, головному спеціалісту відділу розвитку культури та туризму Наталії Володимирівні Мокряк, завідувачу Подільської публічної бібліотеки Світлані Миколаївні Дюгаєвій і всьому бібліотечному колективу, старості Мардарівського старостинського округу Вікторії Сухині, мардарівським фермерам, працівникам бібліотеки, будинку культури.

Автор статті - Анжела Савченко